Сантехніка викликали? Або як народжуються анекдоти

Є у мене цікава особливість – притягувати до себе веселі життєві ситуації. Моя манікюрниця, послугами якої я користуюсь уже рік, недавно сказала, що жодного разу я до неї не приходила без нової веселої історії. Поділюся найсвіжішою і з читачами блогу.

Кінець робочого дня. Я спокійно миюсь у душі з надією після цього відразу поринути у вебінар по психології. Серце сповнене радісних очікувань. Ніщо не «предвещает беды». Але спокій лише вдаваний. Раптом тишу квартири прориває дзвінок у двері. Оскільки я нікого не чекаю, а нову мою адресу знає дуже обмежене коло осіб, я думаю «кляті агітатори» і миюсь собі далі. Але чи то агітатори дуже приставучі, чи платять їм за кожну людину – дзвонять знову і знову.

Доводиться йти відкривати і тут я розумію, що недооцінювала увесь масштаб катастрофи. На порозі не агітатори, а сусіди, у яких холодні батареї в деяких кімнатах і вони думають, що це через мене. Живу я на 9-му, сусідів толком не знаю, бо квартиру винаймаю. Доводиться вірити на слово сусідці «двері в двері» і впускати чоловіка, який починає спускати в батареях повітря і воду. Робить він це довго, з годину, якщо не більше. Результату – нуль. По ходу весь час напрошується на каву. Кави у мене вдома не виявляється. Наливаю йому чаю, нарізаю бутербродів, аби тільки відчепився. І тут настає кульмінація. В двері дзвонять раз, мабуть в 5 чи 6-й за вечір (у процесі спускання води приходили й інші сусіди і чомусь посилали мене до комунальників, хоч за ідеєю мали б іти самі).

Я сердито примовляючи, що до мене, мабуть, увесь будинок вирішив сьогодні прийти, йду відкривати і чую за спиною

«Если это жена, то я уже выхожу».

На порозі і справді стоїть дружина невмілого сантехніка. Для повноти образу хіба качалки не вистачає і грізно мене запитує, скільки ще часу він у мене пробуде.

«Та у нього все одно нічого не виходить. Забирайте. Тут майстра треба», - кажу я, лише після сказаного розуміючи усю двозначність фрази.

«Пойду, а то ой сейчас скандал будет . Извини, если что не так»…

Вкотре переконуюсь у чоловічій підступності…

Український "Донбас"

Редактор найтиражнішої газети Донецька успішно працює в Черкасах

Ось уже понад рік редактор найпопулярнішої та найстарішої газети Донецька

«Донбас» Олександр Бриж живе і успішно працює в Черкасах. Тиражі газети, звісно, дуже впали, а редакції, яка раніше мала кількаповерхове приміщення та власну друкарню тепер доводиться працювати он-лайн із різних міст України. Проте, редактор не втрачає оптимізму і вже зміг залучити для підтримки газети кошти міжнародного гранту. Олександр Бриж переконаний – головне, що  газета має проукраїнську позицію і доносить її до своїх читачів.

Захоплення терористами і вимушене переселення

Спокійний плин життя редакції «Донбасу» змінився 2 червня 2014 року. Саме тоді бойовики, які напередодні захопили телецентр в Донецьку та міську газету Тореза «Гірник» із автоматами та навіть кулеметом увірвалися до редакції. Терористи проводили обшуки у кабінетах, забирали у працівників гроші, вилучали статутні документи та намагалися відкрити сейфи. А Олександра Брижа разом із редактором газети «Вечірній Донецьк» повели на допит.

- Відбувався допит у приміщенні ОДА, там, де раніше засідала обласна рада. Допит проводили двоє. Грали у «поганого» і «хорошого» поліцейського. Перший – чеченець Мансур, істерично кричав, що ми вбиваємо їхніх старих і дітей та гвалтуємо жінок та ще говорив інші безглузді речі. Інший бойовик на ім’я Річард Ялі більше схиляв нас до співпраці з бойовиками. Хочу зауважити, що бойовики сприймають журналістів якраз як своїх «інформаційних бійців». Вони так і говорять – ви наші солдати. За непокору обіцяли розстріляти на площі перед пам’ятником Леніна, оскільки якраз планували провести публічний розстріл. На кожне зауваження про те, що ми живемо в Україні і працюємо за українськими законами повторювали, що знають, де ми живемо. Після такого ми, звісно, не затримувалися в Донецьку й на добу. Переночували у друзів, зібрали речі і виїхали у Київ. Після того кілька місяців жили у Запоріжжі, а згодом «осіли» у Черкасах. Редакцією я тепер керую прямо звідси. Журналісти мої – хто де – і в Запоріжжі, і в Маріуполі. Працюють за угодою. Звісно, про самоокупність годі й говорити. Ми втратили і власну друкарню, і більшість читачів, адже з 28 тисяч тираж скоротився до 4. Та й газета приходить в руки не завжди вчасно. Інколи з тижневим запізненням, тоді, коли світ уже побачив новий номер. Проте, завдяки міжнародному гранту, який підтримуватиме нас до Нового року, поки тримаємось на плаву. А далі – час покаже.

Нині душу Олександра Брижа найбільше гріє те, що його родина нині у безпеці. Два сини працюють у медіабізнесі в Києві. Наймолодший 9-річний Іван успішно навчається у 17-тій школі Черкас, відвідує секцію футболу і вже навіть перемагає у змаганнях. Поряд дружина, яка водночас є бухгалтером сімейного газетного бізнесу та старенькі тесть із тещею, які поволі освоюються на новому місці. Але найголовніше, що всі вони тепер мають мирне небо над головою.