Обидва мої покійні прадіди - ветерани Великої Вітчизняної. І обидва за життя були прекрасними людьми, гідними поваги. Прадід по батьковій лінії отримав поранення і контузію у 42-му. Лікувався у госпіталі в Москві, там же одружився і до кінця війни працював ветлікарем у тилу. Він прожив довге і щасливе життя. Був безмінним керівником колгоспу-мільйонника і найшанованішим ветераном нашого району. Помер у 92 практично у доброму здоров'ї і ясній пам'яті, уві сні. Пам'ятаю, дідусь дуже любив розповідати про війну. Це тема, на яку він міг говорити годинами із усіма, кому цікаво було слухати. Успішним захистом кваліфаку на тему "Тема Великої Вітчизняної у радянській та сучасній журналістиці" я завдячую саме йому.
А от дід по маминій лінії говорити про війну не любив. Це було йому боляче. Він пройшов Велику Вітчизняну від першого до останнього дня. Спочатку був "гарматним" м'ясом, "чорносвиточником", як усі інші, необстріляні, на яких навіть чобіт не було. Потрапив у оточення, так і не прийнявши першого бою, потім був у полоні, потім тікав з полону, знову воював. Двічі за війну на кілька днів був у "відпустці" вдома. Від тих візитів у прабабусі з'явилось двоє дітей. А дід до самого 45-го працював санітаром на потязі, який перевозив поранених. Він знав і бачив війну "зсередини" зі смертями, пораненнями, стогонами, прокльонами і вошами, які заїдали солдат в окопах і були їм ворогом, гіршим за німців. Я його знаю лише з розповідей мами. Дід рано помер. Дались взнаки рани, отримані на війні.
А свого діда по батьковій лінії мама взагалі не знала. Його вбила переможна "червона армія". Сім'я діда жила на Волині - вони просто не встигли виїхати в тил, коли прийшли німці. Тож німці оселилися у їхній хаті, а сім'я з дев'ятьма дітьми жили у погребі. Дід ходив на роботу, баба варила німцям їсти, крала у них щось трохи для дітей. Так вони й жили. І прожили всю війну. А потім прийшла визвольна "червона армія", яку чекали з таким замиранням серця. Комісари виволокли діда з хати, били ногами і казали, що він "кров'ю має змити свій позор, за те, що служив окупантам". Не дали навіть бабі спекти йому в дорогу млинців на соді (у діда була виразка). Звісно, зразу за селом діда та інших "зрадників" кинули під кулі німцям, як гарматне м'ясо, щоб "змивали кров'ю". Отак "діди воювали".
Війна - вона така, різна для всіх. Це завжди горе, кров і сльози. І зовсім не у всіх героїчні спогади, які можна розповісти внукам за чаєм у тісному сімейному колі. Тому я не дуже розумію радості "вати" (ви вже мене вибачте, але це практично хрестоматійний термін) за те, що їхні діди воювали, знищуючи заразу фашизму. Готова закластися, що добра частина з них була у загонах, які стріляли у спину відступаючим, провокуючи їх на героїзм (однаково помирати, а так, хоч сім'я щось отримає), посилали "чорносвиточників" з цеглинами в руках під німецькі кулі, чи змушували "змивати кров'ю" таких "зрадників", як покійний мамин дідусь.
Мені б дуже хотілося, щоб мої діди війни ніколи не знали. Їм хотілося того самого для мене. ..
Немає коментарів:
Дописати коментар