Про вчителів та учнів

Пізно увечері повертаюся  зі спортзалу. Чекаю на зупинці маршрутку.

Безлюдною дорогою прямо назустріч своїй погибелі чимчикує їжак. Це помічають 13-14 річні підлітки і один з них буквально за кілька секунд перетинає дорогу і підхоплює бідолаху (без ризику для власного життя – маршрутка  була ще далеченько) і надзвичайно шляхетно випускає їжака у поля за «Епіцентром» ).

У маршрутці на мене чекає ще одне відкриття – хлопці жваво обговорюють «дуже класний фільм», знятий за романом Достоєвського.

-                     Ну, у нього ще назва така, «придурок», чи що…

-                     «Ідіот», - підказую.

Хлопці дякують і повертаються до ще більш жвавого обговорення «Роксолани» і того, як нелогічно вона, дочка священика, спочатку прийняла іслам, а потім охрестила власного сина. Далі йдуть зітхання на тему великої кількості завдань з алгебри і фізики, а також цитування сонетів Шекспіра, які чомусь зовсім не хочуть запам’ятовуватись.

-                     Інша справа «Заповіт» Тараса Григоровича Шевченка (саме так – прізвище, ім’я та по-батькові - авт), чи «Катерина», наприклад…

У плані легкості по запам’ятовуванню вірші Великого Кобзаря не мають рівних – подумки погоджуюсь із хлопцями.

А в голові спливає сценка із зовсім недавнього тренінгу в одній із шкіл, де учням так викладають журналістику, що жоден із них не хоче бути журналістом.

Вчительці з її авторитарними методами («сіли», «відкрили зошити», «що ти там пишеш», «ану віддай») не дуже зрозумілі наші презентації, ігри та ставлення до учнів, як рівний до рівного, як до особистостей і майбутніх «бійців інформаційної війни».

Поки дві новоутворені «редакції» наввипередки вигадують заголовки, користуючись набутими знаннями, вона (не дуже й понижуючи голос) говорить нам:

-                     Ну, бачите, які це діти, їм же нічого не треба.

А діти «віджигають» заголовками: «Випускний у школі коштує дорожче, ніж весілля на 30 осіб», «У завуча 6-й афон», «Учні змушені навчатися під парасольками» (протікає дах), «Школи потребують термінового ремонту. Просто на уроці випало вікно».

А після уроку дякують. Не завчено, хором, а підходять по одному і говорять дуже щиро, поки ми одягаємось і збираємо речі.

І вони точно стануть тими, ким захочуть, бо попри усі перепони уже навчилися бути собою.